Національна пам’ять як зброя в інформаційній війні

Анотація

Ознаки розвитку цивілізаційних процесів в Україні ми спостерігаємо повсюдно і щодня. Стають звичними і закономірними такі досягнення людства, як комп’ютер, смартфон, цифрова фотографія, планшет тощо. Поряд із позитивними ознаками розвитку цивілізації, ми бачимо багато досягнень, які важко осягнути розумом людини, яка тверезо мислить. Зокрема, поряд з позитивними досягненнями людства ми повинні навчитися вчасно розпізнавати і протидіяти новим винаходам, які використовуються деякими державами для ведення загарбницьких війн. У пропонованій статті висвітлено видимі аспекти нового типу сучасної війни, яку сусідня з Україною держава – Росія, відчувши зручний момент, розпочинає проти своїх сусідів, зокрема і проти України. Йдеться про так звані «гібридні війни», ефективність яких Росія апробовує на найближчих сусідніх країнах. У статті акцентовано увагу на тому, що Росія ніколи не починає агресію відкрито, вона завжди прикриває свої наміри «миролюбивою» риторикою. Звичайно жертвами Росії стають ті держави-сусіди, які не в змозі показати силове та інформаційне протистояння. Стало закономірністю, що у зручний момент керманичі Росії розпочинають агресію, і їх збройні сили діють за правилом, виведеним Макіавеллі, а пізніше облюбованим більшовиками в 20-ті роки ХХ ст.: «кто не с нами, тот против нас». Розпочавши агресію, Росія не вгаває декларувати для всього світу казки про дружбу і мир. В основній частині статті автор наголошує на тому, що всі війни, які розпочинає Росія з сусідніми державами, мають спільну ознаку – легкодосяжне для російських збройних сил географічне розташування держав, проти яких спрямована агресія. Автор статті ненав’язливо робить акценти на агресивних особливостях історичного шляху Росії, зокрема, на тому періоді, коли вона стала перетворюватись з Московії на Росію. У статті автор наголошує, що Росія своєю поведінкою, по суті, переконує всіх далекоглядних людей в тому, що вона є спадкоємцем розбійницького норову, який перейняла ще у ХІІІ ст. від Золотої Орди. Власне, від орди Батия керманичі Росії успадкували звичку красти чужий життєвий простір та чужу територію. Ця звичка поступово набула значення національної риси росіян. Одним із найнебезпечніших методів, який передує застосуванню Росією вогнепальної зброї, є інтенсифікація війни в інформаційному просторі. Звичайно ознакою початку агресії з боку Росії проти народів, які вона обрала своїми жертвами, є втручання в гуманітарну сферу життя цих народів. Якщо сказати іншими словами, у російському варіанті інформаційна війна – це обов’язкова прелюдія перед початком повномасштабної «гарячої» війни. Приклад проведення однієї із антиукраїнських спецоперацій інформаційної війни проти України наведено у статті відомого в Україні історика із Запоріжжя, Сергія Терно, у якій він розкриває мету інформаційної війни, що стала цілком очевидною після аналізу змісту шкільного підручника для п’ятикласників, не так давно виданого в Україні. Сергій Терно переконливо, вдаючись до демонстрації прикладів і доказів, доводить, що інформаційна війна, яку Росія нав’язує Україні, має остаточну мету – цілковиту асиміляцію українського етносу і перетворення українського життєвого простору на «русскій мір». Зазвичай така поведінка Росії передує збройному нападу, і це відбувається завжди, якщо жертва російської агресії відмовляється піддаватися наказам Росії. У пропонованій статті автор ненав’язливо допомагає читачеві визнати, що в сучасному еволюційному розвитку світових цивілізаційних процесів існують нові і вдосконалені старі методи ведення загарбницьких війн. Фахівці, які спеціалізуються на вивченні розвитку міжнаціональних відносин, лише після відкритої військової агресії Росії, яка почалася у 2014 р., визнали, що Росія веде проти України загарбницьку війну, яку політологи назвали «гібридною». Одним із аспектів гібридної війни є війна в інформаційному просторі, а на передньому краї інформаційних «боїв» знаходиться боротьба за історичну пам’ять. Розкриваючи цей аспект, буде доцільним термін «історична пам’ять» уточнити розширеним поясненням, яке має звучати як боротьба за право трактування вітчизняної історії, до якого ми приходимо на основі історичних знань. У висновках, щоб підкреслити значення «боїв» в інформаційному просторі, автор статті наводить яскраві приклади участі в інформаційній війні перших осіб держави-агресора. Переконливо і досить вдало описано прояви боротьби української інтелігенції за право молоді на історичну пам’ять і справедливість. Значну увагу в статті приділено оцінкам українських істориків значення дослідження і вивчення історичної пам’яті. У статті наводяться неспростовні докази того, що історичні знання є одним із видів інформаційної зброї, яка в багатьох випадках є ефективнішою від зброї вогнепальної. Якщо ми «історичну пам’ять» трактуємо як один з видів сучасної інформаційної зброї, то у пропонованій статті висвітлюються приклади застосування цієї зброї в умовах інформаційної війни. У заключній частині статті подаються цитати впливових науковців про те, як вони оцінювали значення інформаційного впливу на суспільство відомих історичних осіб: цариці Російської імперії Катерини ІІ і міністра пропаганди Німеччини Йозефа Геббельса.