Спільність «радянський народ» як універсальна політична ідентичність громадян СРСР

Анотація

У статті розглянуто поліваріантність підходів до тлумачення дефініцій «ідентифікація» та «ідентичність». Запропоновано їх розмежування на засадах таких їх характерних ознак, як процесу та як стану відповідно. З’ясовано визначення політичної ідентифікації як процесу становлення уявлень індивіда про самого себе і про своє місце у світі. Охарактеризована специфіка прояву двоступеневої структури ідентичності та антиномій у процесі політичної ідентифікації суспільства. Дана оцінка впливу політичного режиму на можливості ідентифікації. Зазначено, що в умовах тоталітаризму, на відміну від демократії та авторитаризму, держава уповноважує себе самостійно здійснювати визначальний колективний вибір у питаннях політичної ідентифікації населення без отримання від нього офіційної згоди та не враховуючи його уподобання. Детально розглянуто процес формування радянського суспільства на основі створення нової історичної спільності «радянського народу» як наднаціонального конструкту. Виявлено низку заходів, які вжила радянська влада стосовно ідентифікації «радянського народу» з метою консолідації та уніфікації населення країни (створення нового формату радянських шкіл та громадських рухів, які характеризувалися ідеологічною індоктринацією та вихованням відданості радянській державі, відтворення симбіозу в неоднорідному суспільстві за допомогою територіального розподілу молодих фахівців та чоловіків на службу до армії, формування центрів міжнаціональних контактів, ретрансляція об’єднуючого дискурсу через ЗМІ, створення «єдиного народного господарства»). У контексті дослідження причин розпаду СРСР встановлено, що ігнорування відмінностей і примусова ідентифікація, яка була нав’язана ідеологічною верхівкою СРСР, лише відстрочила процес конфронтації як всередині суспільства, так і з політичним керівництвом країни. З’ясовано, що універсалізм у підході до формування нових наднаціональних конструктів без урахування універсальних системоутворюючих чинників нації продемонстрував свою нежиттєздатність у довгостроковій перспективі розвитку суспільства і держави. Доведено, що штучно створена історична спільність, що ґрунтувалася на примусовій колективізації та проголошеному «культі народу», а пізніше і пропаганді, не стала життєздатним соціальним утворенням і породила в подальшому кризу ідентифікації, що спровокувало ріст національно-демократичних тенденцій та розпад Радянського Союзу.